«Похорон України» символізували приспущені і зняті прапори на посольствах та їх персонал, що спішно покинув країну.
Але найбільша загадка Європи - «Україна» вже понад три роки повномасштабки і дванадцятий рік російсько-української війни чинить опір і не збирається здаватися найбільшому світовому хижаку.
Попри те, що деякі «гаранти і стратегічні союзники» вимушену підтримку України «скільки треба» надавали в форматі аби ми не дай Боже не виграли.
Відтак, вся стратегія підтримки вміщалася між сценаріями «жаху без кінця» до «жахливого кінця», - або тиха непомітна смерть від виснаження, або раптовий інфаркт у вигляді ганебної капітуляції з величезними контрибуціями як покарання за виклик і спротив рішалам світу цього.
Тепер після років страшних бойовищ з безіменного пішака, щоб вижати ми маємо прорватися у ферзі.
Стати Великими.
Регіональним лідером і важливим геополітичним гравцем.
І в цій стратегії головним союзником залишаються своя армія, суспільна синергія, віра в своє призначення і можливість перемоги і воля досягати своїх цілей, - нехай проти нас буде весь світ.
Цю місію здатна реалізувати лише козацька нація і націоналістична держава як би зараз це слово не різало вуха.
В умовах ренесансу імперіалізму, націоналізм як би його не називали в різних країнах залишається головним імунітетом націй від знищення.
Тому робімо як заповідав Микола Міхновський.
«Вперед! Бо нам ні на кого надіятися, і нічого озиратися назад».
Нам точно ніколи і ні перед ким вже не буде соромно…
Головне не складаймо зброю і не припиняймо стріляти.
Бо наша субʼєктність сконцентрована на вістрях наших вогневих засобів.
Тому ми ще повоюємо…
Юрій Сиротюк «Мамай», директор недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», заступник голови ВО "Свобода", молодший сержант 5 окремої Київської штурмової бригади ЗСУ
