30 червня 1941 року Українські національні збори проголосили у місті Львові Декларацію про відновлення Української держави, включно з усіма її атрибутами, утвореними в часі І Української революції 1917-1921 років.
Не проголошення, а відновлення державності – шлях, яким у новітній історії пішли у своє суверенне майбутнє країни Балтії, мав історичний шанс бути зреалізований в українському державотворенні в часі Другої Світової війни. Цей історичний шанс для українців створила Організація українських націоналістів, яка з 20-х років ХХ століття не припиняла боротьби за державність, наслідком чого стало проголошення Українськими національними зборами Акту відновлення незалежності України 30 червня 1941 року.
Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Проте уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління патріотів, об’єднаних у лавах ОУН.
Найбільш радикальну позицію займала ОУН (Б) на чолі зі Степаном Бандерою. ОУН (Б) передбачала неминучість німецько-радянської війни та планувала використати її для розгортання боротьби за суверенну Українську державу. Готувалися похідні групи (до 6 тисяч осіб), які слідом за Вермахтом мали просуватися на територію СРСР. При цьому ОУН (Б) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
29 червня 1941 року совєтські війська залишили Львів. А вже о 04:30 годині ранку 30 червня, не чекаючи приходу німецької армії, до Львова увійшов батальйон «Нахтігаль». Це була північна група «Дружини українських націоналістів», створеної після перемовин ОУН із Абвером, що налічувала 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем, який власне і мав забезпечувати проголошення державотворчого акту.
Через декілька годин у Львів увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український національний комітет надав повноваження для проголошення незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху. І о 18:00 годині в будинку місцевої «Просвіти», на площі Ринок у Львові, розпочались Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів із усієї України, а також представник митрополита Андрія Шептицького – Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави («волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України») та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком – Українське державне правління. З дипломатичних міркувань у останній момент був доданий третій пункт, що проголошував подальшу співпрацю з «Велико-Німеччиною» (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій та широко використовувався у ворожій пропаганді.
Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави в Києві.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня видав Інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені та розгорнули діяльність українські органи влади.
Підготовка Акту здійснювалася таємно і стала цілковитою несподіванкою для окупаційної німецької влади. Двоє німецьких офіцерів 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу погано уявляли, що відбувається. Професор Ганс Кох виступив із обережною промовою, підкресливши, що створення Української держави не входило в найближчі плани Німеччини. Але за декілька днів дії «союзників» стали більш жорсткими.
03 липня 1941 року в розмові з заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу».
Не змігши переконати Провідників ОУН Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, через декілька днів нацисти прийняли рішення їх арештувати та помістити у концтабір Заксенгаузен. 11 липня 1941 року нацисти заборонили діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
Попри це, сам факт проголошення відновлення Української державности 30 червня 1941 року мав велике історичне значення. По-перше, це змусило нацистів ще на початку окупації виявити свої справжні колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-друге, саме проголошення та подальше відважне відстоювання незалежницької декларації дало ОУН (Б) морально-політичну перевагу очолити національний рух опору.
Зрештою, Акт 30 червня ще на початку війни задекларував бажання активної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на «мовчазне» поле бою чужих армій.
Розкажіть про це кожному, хто називає Степана Бандеру військовим злочинцем, бо насправді він не був ні військовим, ні злочинцем, а був у часі Другої Світової «в’язнем сумління» нацистських концтаборів. Додайте до цього, що ОУН не могла вчиняти військові злочини, бо фактично була зліквідована нацистами. А втім, саме ідеологія ОУН стала фундаментом для створення УПА – єдиної збройної сили українців у Другій Світовій війні, котрій довелося боронити наші землі від щонайменше трьох окупаційних армій...
Слава Нації! Україна – понад усе!
Олександр Пирожик, сержант ЗСУ, депутат Волинської обласної ради від ВО "Свобода".
