Спочатку це мала бути історія про відкриття в місті неординарного магазину з товарами 18+. Але чоловік, співвласник магазину, з яким я розмовляла, навчив мене, що речі не мають сенсу, якщо за ними не стоять люди. Тому це буде історія про Людину.
Про воїна пише Слово правди.
Наш сьогоднішній герой Валерій Костюк. Про нього лікарі казали: «Ти, як диво – відновився на 90 відсотків більше, ніж усі думали. Більше за найсміливіші очікування». А дружина розповідає таке: «У нього ще п’ять разів на тиждень англійська мова, курси SMM і «DreamStart» з розвитку громадської організації. І плюс два бізнеси».
Валерій не народився військовим чи бізнесменом. Вчився на «Фінансах» та «Економіці». Працював то там, то сям, то в Україні, то за кордоном. Одружився. Почалась повномасштабна війна – пішов добровольцем. Отримав поранення. Пропонували поїхати в Німеччину, а він поїхав в Авдіївку. А 7 жовтня 2022 року на ношах винесли з поля бою, як сказав він сам, «іншого Валєру».
– Мені сказали, що буду інвалідом. Зламаний таз, нога скручена на пластинах, сухожилля змінювали, нерви змінювали, мені кишки перешивали заново. Коли лежав, то у мене була думка… Дружина казала цього ніколи не говорити. Я ж думав, що не буду ходити, стану тягарем. Бо у мене ж зашиті внутрішні органи, висіла торбинка на животі. Значить, міркував, треба розлучитись, щоб моя дружина далі життя своє продовжувала, а собі треба заробити на якусь «няньку». Тоді працював однією рукою, бо лише вона діяла, а на іншій перешивали сухожилля, нерви. Думали, що її відріжуть, але, бачите, також залишилась. І я в інтернеті почав торгувати за дропшипінгом. І за два тижні на тисяч двадцять гривень продав. Зрозумів, що себе вже можу трохи, скажімо так, прогодувати, – розповідає Валерій.
Потім була мережа кав’ярень самообслуговування «Зернова». Каже, що виявилось, прибуток не такий вже й великий – 5-7 гривень з однієї чашки. Але зупинятися подружжя не хоче. У планах – грант на розширення кав’ярень і підв’язка бізнесу до соціального підприємництва. Валерій хоче допомагати ветеранам та людям з інвалідністю із працевлаштуванням.
– Для таких людей життя не закінчується. Щоб вони не «заглядали у чарку», бо більшість, на жаль, знаходить у цьому свій вихід, але це не вихід. І треба показувати це. Ти своїм прикладом демонструєш, що життя прекрасне, не обов’язково бухати, можна щось робити, шукати.
А «Postil_ko» і «Underwear boys and girls» (онлайн-магазини, що передували відкриттю фізичного) розпочалися не як заробіток, а як хобі дружини Альони. Вона шукала себе в різних сферах, поки Валерій був у відрядженнях. Асортимент – постільна білизна та товари 18+. Подружжя вважає, що товари «для дорослих» – це те, що закінчує категорію «товари для дому». І це не лише іграшки. Такі товари потрібні й для здоров’я, навіть для сімейного щастя. Проте в подружжя і у думках не було масштабувати цей бізнес до реального магазину. Проте все змінило 7 жовтня 2022 року.
– Це стало необхідністю. Мені сказали, що буду лежачий, не зможу вже ходити. Дружина розуміла, що вже не буду фізично активним, а кошти потрібно десь брати. І вона каже: «Слухай, я ж займалась цим «Postil_ko». Звісно, в інтернеті були невеликі продажі. Але якщо зробимо магазин, будемо обоє над цим працювати, то може щось вийти». Але поки я ходив, ми про це й не думали б, – пригадує Валерій.
І вдалося. Кошти на відкриття брали з гранту, з виплат після поранення, з тієї самої «Зернової». Купили цокольне приміщення, вклали ще п’ять-сім тисяч доларів у ремонт. Бо будинок же совєцький, старий, усе сипалось. Було ризиковано, адже в Нововолинську такий бізнес прогорів. Маленьке місто, люди соромляться… Валерій вважає, що, коли думаєш про себе, то ти не звертаєш увагу, хто там що говорить. Проте подружжя вирішило все-таки бути обережним. Тому ви не знайдете в магазині товарів 18+, поки не попросите про це у продавця. І тоді вам відкриють вхід у справжню «Нарнію»: відсунуть двометрове дзеркало, за яким ховаються «дорослі полички». Чоловік пригадує, що одного разу в магазин завітали дівчата-вірянки. Казали, що соромилися зайти, бо думали, що все у відкритому доступі.
Окрім білизни та інтимних товарів, у магазині також можна знайти хенд-мейд свічки та ароматизатори, які виготовляє дружина полеглого військового.
– Наталія стала однією з перших, хто приєдналися до ініціативи «Підтримай пораненого». З усіма людьми, з ким провідуємо поранених, стараємося бути близькими. Ми стаємо друзями, ми як сім’я. Тому треба один одному допомагати. Знаємо, що в Наталі чоловік загинув, переконували, що їй потрібно щось робити, що не має опускати руки: «У тебе є дитина, тобі потрібно жити, у тебе ж є бізнес. Ти займаєшся цим, цим, цим. Твої товари мають бути скрізь у місті». Ми просто продаємо її товари і все, нічого з цього не беремо. У неї дуже якісні, гарні вироби насправді. Як варить ті свічки, то замовляє, щоб благополуччя прийшло до людини. Каже, що знає, що може передати енергію добра, – продовжив свою розповідь Валерій.
«Підтримай пораненого» – це ініціатива в рамках ГО «Підтримай героїв», заснована Валерієм в січні цього року. Подружжя кожної неділі навідує у лікарні зі смаколиками поранених бійців, розмовляє із ними, не дозволяє почуватися самотніми. Разом з ними до лікарні ходять усі, хто бажає долучитись. Альона жартує, що тепер лікарня це їхня «церква». Чоловік планує розвивати проєкт – долучати також допомогу і сім’ям загиблих.
Так Валерій уже займається двома бізнесами та громадською організацією. Але зізнається, що після того, як побував на війні, відкривати бізнес стало набагато легше.
– До цього, можливо, було страшно, що втратиш кошти. А коли мене поранило, я лежав і думав, що загину, адже мене знайшли через декілька годин. Усе життя своє передивився. Там такий момент настає, коли осколки літають, ти їх бачиш, як наче хтось невидимий їх носить перед тобою. Після того, як прокинувся після коми, біля мене помер чоловік. І лікар каже: «У тебе тяжче поранення, ніж у нього було, значить ти щось ще не зробив, ти «вихайкуєшся». Словом, після того, як ти бачив смерть, то не страшно починати бізнес. Що ти можеш втратити? – розмірковує мій співрозмовник.
Про фронт то віджартовується чорним гумором, то тяжко зітхає. Каже, що найбільшою підтримкою була дружина. Десятки разів, коли повертався з бойових завдань, переслухував її голосові, перечитував текстові повідомлення, передивлявся фото.
– Там дуже важко. Я ж піхота. Усі війська небезпечні, не кажу, що комусь легше. Але, якщо ви коли-небудь грали ігри, то знаєте, хто першим приймає удар? У мене перше поранення було в травні, тоді пробув удома півтора місяця. А коли повернувся – уже не було половини моєї роти. І я думав: «Ну як це? Мене лише місяць не було». Пробув на позиціях ще три місяці, і зрозумів, що змінилась повністю рота. Це 110 людей отако – фіть (клацає пальцями). І в тяжкий момент ти йдеш туди, знаєш, що сьогодні не помер, отже, певно, завтра. Ось це найстрашніше. Коли перестаєш знайомитися з новими людьми, що приходять. Бо знаєш, що не хочеш запам’ятовувати їхніх імен.
Валерій розповідає, що почав цінувати сім’ю ще більше, бо це найближчі друзі. І як же споріднені духом ті, хто теж проходить пекло війни?
– Розумієте, є військові, а є – воїни. І я легко можу відрізнити, хто військовий, просто носить форму, а хто воював і бачив оце пекло. І до воїнів у мене шалена повага. Ми відчуваємо один одного. Він може мені хамити, а я тішусь, мовляв, Боже, який ти козак, аж заряджаєш! – відповідає Валерій.
Пані Альона ділиться мрією чоловіка, що він хоче написати книгу. Валерій дістає нотатки, які писав пораненим. Писав, щоб перечитувати, не забувати. Але перечитував від сили три рази. Ось кілька уривків із занотованого.
«І ось вибух десь наче позаду, біль пронизує усе тіло. Я кричу так, наче це останній мій крик. Потім час, наче розтягується і вмикається холодний аналіз, як нас учили. Я намагаюся поворушити рукою, вона не слухається. Намагаюся встати і підбігти до іншого окопу. Але бачу, як на нозі вилізла кістка, розумію, що це відкритий перелом. Помацавши сідниці, побачивши купу крові, захотілося померти. У голові – «ще немає дітей». Якось однією рукою взяв автомат і підставив до підборіддя. Розумію, що вмирати не страшно. Навіть хочеться померти, аби припинити біль. Палець на курку, одна секунда – і не буде цієї нестерпної муки. Інший голос у голові каже: «І для чого ти сюди прийшов? Застрелитися хочеш, щоб сказали, що слабак, не витримав болю і застрелився?». І я розумію, що ще стільки справ не зробив. Згадую маму, яка отримає серцевий напад, дізнавшись цю новину. Як же буде важко моєму братику, певно, згубить себе. Згадую свою кохану і розумію, що у нас з нею має бути щасливе майбутнє. Ми ж заходили до мольфара на Закарпатті. І я загадав мати щасливе життя з Альоною і дитину. Ми маємо виростити свою дитину і прожити щасливе життя. Вирішено: я буду за нього боротись».
«Лежу, під головою шолом заміняє подушку. І дивлюсь навколо. Так гарно світить сонце, така гарна погода. Небо таке блакитне-блакитне. Ось тільки вибухи перебивають цю красу. Але й вибухи такі цікаві, наче у сповільненому зніманні. Дивлюсь і думаю: як же гарно навколо. Дякую Богу за життя і за всі прекрасні моменти, які він мені подарував. А їх було так багато. Розумію, що з коханою сварився через друзів. А вони мені не друзі взагалі. Вирішую, що, якщо виживу, то зміню спосіб життя. Друзяки, «собутильники», жебраки – на останній план. Невже потрібно було довести тіло до передсмертного стану, щоб це зрозуміти? Я вважав себе розумним, а не розумів елементарних речей. Мої друзі – це моя родина. А у мене вона велика. Словом, мої друзі – це моя сім’я».
***
«Україна стане вільною, і заживуть усі люди на її землі краще, ніж будь-де. Я щиро вірю у це. Кажуть, що євреї – Божий народ, бо в країні Ізраїль є корінь «рай». І в Україні рай. Це тільки у двох країнах такі слова у назві».
