У ковельчанина Юрія Євтушика війна відібрала найдорожче – сина. 20-річний Кіріл помер після важкого поранення, отриманого на фронті. Тепер чоловік живе спогадами про нього, своє військове минуле й так часто задає собі питання: чому?
Про це пишуть у міській раді, - інформує ВолиньUA.
Під час зустрічі з міським головою Ігорем Чайкою Юрій намагався стримати емоції, але рана ще надто жива. Попри це, йому хотілося сказати якнайбільше, бо тепер залишилася лише пам'ять — про молодого юнака, життя якого обірвалось так рано.
Слухаючи цю сповідь, розумієш, що історії сина і батька переплелися: у них обох — рішучість, відвага, впертість і потреба бути там, де найважче. Це про українську силу духу та внутрішню свободу, яка передається з покоління в покоління.
Юрій пройшов Майдан, АТО, повномасштабне вторгнення. Каже, що війна — це не героїчні кадри з кіно, а постійний біль, втрати та тяжкі рішення, які назавжди змінюють людину.
Після Революції Гідності він хотів іти в 51-шу бригаду, але не склалося. Згодом долучився до батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Ростиславовича Козака. Служив в 2014–2015 роках на найгарячіших напрямках Луганщини та Донеччини. Потім — інвалідність, травми, повернення додому.
У 2022-му знову пішов добровольцем — до 54-го батальйону створюваної «сотки» (100 бригада ТРО), а згодом перевівся в 111-ту бригаду тероборони. Працював на евакуації поранених та загиблих, тож бачив надто багато. І знову поранення, серйозна операція, але лікарі поставили на ноги.
Найтяжчими були — втрати. Одна за одною смерть забирала побратимів: Сергія Жука, хрещеного батька його молодшого сина, потім Максима Хатіна — ще одного кума.
«Втрату кожного я пропускав через серце. Кожна смерть — як удар», — каже Юрій.
Він до останнього стримував сина від війни
Кірілу було лише 18, коли він загорівся бажанням іти служити. І батько, і мама знали, що хлопець мав серйозні травми, наслідки занять спортом: титанова пластина в руці, ушкоджена ключиця, проблеми зі спиною.
«Його би просто не взяли, — говорить Юрій. — Я ходив, просив, переконував: не беріть його, він ще такий юний. Робив усе, що міг».
Але Кіріл був впертий. Йому здавалося, що це — його дорога. Що зобов’язаний бути там, де інші хлопці.
Мріяв про «Азов», цікавився дронами, хотів на передову. Приховав від батька, що збирається підписати контракт.
«Молодим здається, що війна — це гра. Я говорив, пояснював… благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік», — вкотре зазначає Юрій.
Коли батьки дізналися про контракт, було пізно: «Я вже нічого не міг змінити. Мусив прийняти його вибір».
Перед від’їздом на схід Кіріл мав зустрітися з батьком. Він подзвонив, але побачення так і не відбулося.
«Думаю, він не хотів прощатися. Як і я колись із ним… Я теж не прощався, коли йшов в АТО. Це дуже важкі моменти».
Тоді син образився, але перед власним від’їздом вчинив так само. Ще одна їхня спільна риса.
Кіріл став сапером у підрозділі, де служили переважно дуже молоді хлопці.
«Там усі юні… і не до кінця розуміли, що їх чекає. Тому так боляче...», — зітхає Юрій.
«Кожен день давав надію…»
6 листопада по Кірілу вдарив боєприпас, скинутий із ворожого дрона. Він отримав тяжкі поранення. Батьки одразу вирушили до Дніпра — в лікарню Мечникова.
«Медики казали: десять відсотків… Але десять — це ж не нуль. Ми трималися за кожен відсоток».
Дні тягнулися між надією і страхом. Кіріл боровся довше, ніж уявляли навіть лікарі.
«Я дивувався: як дитина так трималася?»
Побратими, друзі, знайомі — усі молилися, здавали кров, дзвонили щодня, допомагали усім світом.
Але 21 листопада серце Кіріла Євтушика зупинилося...
Він так і не став офіцером, як того хотів батько. Але став Героєм,
попрощатися з яким прийшли побратими та сотні ковельчан. Юрій Євтушик, який дуже любив сина і мріяв разом з ним зустріти Перемогу, сьогодні говорить про нього так, ніби той досі поряд:
«Вони діти… Але такі дорослі у своїх рішеннях. Кіріл хотів показати, що він чоловік. Він і був справжній чоловік. Герой...».
